Траса Львів-Мукачево-Ужгород
Траса Львів-Мукачево-Ужгород має найкраще дорожнє покриття в регіоні, але до багатьох екскурсійних об’єктів по обидві сторони від шосе приходиться добиратись розбитими місцевими дорогами. В останні роки спостерігається тенденція до покращення дорожньої інфраструктури завдячуючи, в тому числі, і розвитку туризму.
Карпатські вершини виступають на горизонті вже на під’їзді до міста Стрий (70 тис. жителів). Розташований на лівому березі однойменної річки, на перехресті міжнародних залізничних і автомобільних шляхів, Стрий відомий ще з часів Київської Русі як великий та добре укріплений город. Перша письмова згадка про Стрий припадає на 1385 р., коли польський король Ягайло подарував його своєму брату Свидригайлу. Для оборони від татарських набігів в 16 ст. в місті був побудований замок, який простояв до 18 ст. Під час війни 1648-1654 рр. уся навколишня шляхта, в тому числі Дрогобицька, ховалася від козаків і селян за фортечними мурами в Стрию. Залізниця в ці краї була прокладена за часів Австро-Угорщини в 1875 р. В даний час місто є крупним залізничним і промисловим центром Західної України.
Зразу за Стриєм, справа від шосе, село Дуліби, назва якого асоціюється з одним із східнослов’янських племен. Першу зупинку можна зробити біля повороту на Нижню Стинаву (20 км від Стрия). Тут переходимо трасу, далі стежкою, довгим пішохідним мостом через річку Стрий добираємося до села Розгірче, біля якого розташований двоярусний печерний монастирський комплекс. На скельних стінах багато написів, найстаріший з яких датується 1675 роком, але питання часу появи та використання печер залишається загадкою. Можливо, вони використовувалися і в дохристиянську епоху як язичницьке святилище. До Розгірче можна доїхати і на автомобілі через села Братківці, Жулин і Семигинів.
Селище Верхнє Синьовидне знаходиться в 9 км від іншого райцентру – міста Сколе, в місці впадіння річки Опір у Стрий. В переказах згадується велике озеро на цьому місці, сині води якого дали назву населеному пункту, який згадується ще в Галицько- Волинському літописі від 1240 року, раніше ніж місто Львів. У Верхньому Синьовидному, за мостом через річку з непоступливою назвою Опір, повертаємо на Корчин, Крушельницю, Урич. В районі селища, на лівому березі річки Стрий, залишаються відомі Синьовидські скелі. В селі Корчин, вверх по правій притоці Стрия, можна добратися до невеликого водоспаду Гуркало.
Гора Парашка
Шосейна дорога йде до Урича мальовничою долиною Стрия вздовж границь національного природного парку „Сколівські Бескиди”, створеного в 1999 р. на площі 35684 га. Найвища точка тут гора Парашка (1268 м), до якої всього 5-7 км від вищезгаданого водоспаду. Найцікавішим екскурсійним об’єктом даного маршруту є скелі Урича – природний об’єкт який, до того ж, має не тільки рекреаційне, естетичне, але й історико-культурне значення. 5а гіпотезою, яка підтверджується археологічними даними, саме тут у 9-13 ст. існувало наскальне місто-фортеця Тустань, що виникло як оборонний і митний пункт на торгових шляхах через карпатські перевали. Назва походить, нібито, від „ту стань”. Певні сумніви викликає розташування гіпотетичної митниці збоку від магістрального шляху, що з давніх часів проходив через Сколе. Можливо, все таки, тут була звичайна фортеця місцевого володаря, який використав для її побудови природний об’єкт. В Уричі, прямо при дорозі, знаходиться музей історії Тустані, в районі скель є місце для ночівлі в наметах, питна вода. Окрім центрального комплексу скель є ще скелі „Жолоб”, „Острий Камінь” та „Мала Скеля”. З 1994 р. створено державний історико-культурний заповідник Тустань, який став популярним туристичним об’єктом, місцем проведення фестивалів української середньовічної культури.
З Урича вертаємося знайомою дорогою до Корчина, де на розвилці повертаємо направо і виїжджаємо на трасу вище Верхнього Синьовидного. В селі Дубина черговий поворот з траси наліво, на залізничний переїзд. Ґрунтова дорога веде в напрямку водоспаду Кам’янка, який є найбільш мальовничим в межах Сколівських Бескидів. Вздовж Кам’янки можна піднятися до Журавлиного озера, а на зворотному від водоспаду шляху зупинитися в районі моста біля джерела з мінеральною водою невизначеного хімічного складу, доволі приємною на смак (лівий берег річки).
Парашка
Сколе
Місто Сколе є вихідним пунктом багатьох туристичних маршрутів. За легендою, в часи міжусобних воєн руських князів 11 ст. тут зітнули („скололи”) голову Святославу дружинники його брата Святополка Окаянного, які наздогнали його в долині річки Опір. В 19 ст. потужний імпульс розвитку промисловості в регіоні надала родина барона Гродля. Австрійський барон-підприємець скупив у сколівських панів місцеві ліси, заклав каменоломню, лісопильню, гідроелектростанцію, будував вузькоколійки для доставки лісу. Одна з вузькоколійних залізниць була прокладена майже до вершини гори Парашки. Гродлі побудували палац у селі Демни, який стоїть і зараз поряд із шосе і використовується як будинок-інтернат для дітей сиріт і напівсиріт.
Сколе (джерело Вікіпедія)
Славське
За Демнами на роздоріжжі село Святослав, назва якого походить від імені літописного князя. Головна дорога повертає направо, в долину річки Оряви. Якщо їхати прямо, в напрямку Славська, то на правому березі Опору, за залізничним мостом біля села Гребенів, знаходиться курган „Святославова Могила”. У 1906 р. тут проводилися археологічні розкопки, були знайдені артефакти, що датуються 11 -12 ст.
В селі Тухля Іван Франко писав історичну повість „Захар Беркут”. Десь тут знаходиться та сама ущелина, про яку Франко писав: „надзвичайно дике місце”. На південній околиці села, за річкою Опір, на горі стоїть дерев’яна скульптура головного героя твору, біля сільради пам’ятник літератору, криниця, з якої він пив воду.
Славськ
Назва селища Славське, можливо, пішла від слова „славні”, яким називали хоробрих воїнів Святослава, що оселилися в цій місцевості після загибелі князя. З усіх сторін селище оточене горами висотою 800-1200 м над рівнем моря: Плішка (1038 м), Ільза (1066 м), Тростян (1235 м) та ін. Славське – це, насамперед, відомий і популярний гірськолижний курорт з розвиненою інфраструктурою, до якого зручно добиратися завдяки наявності як залізничного, так і автомобільного сполучення. Життя навколишніх сіл, в яких частково зберігся традиційний бойківський побут, у великій мірі визначається близькістю залізниці, розвитком туризму. Ще не так давно скрізь стояли дерев’яні курні бойківські хати, криті соломою або дранкою. Хоч старих хат ще не бракує, у віддалених селах будують сучасні котеджі, гірськолижні комплекси. Наприклад, село Волосянка в 7 км від Славська відоме завдяки гірськолижному комплексу „Захар Беркут” з крісельним підйомником, який дозволяє екскурсантам, що не люблять ходити пішки, оглянути навколишні пейзажі з гори Високий Верх і в літній час. Проте, до знаменитої Писаної Криниці (джерело і печера), що знаходиться поблизу Високого Верху, пішки все таки прийдеться йти, якщо виникне зацікавленість.
Зі Славська можна поїхати в напрямку Тернавка-Лавочне- Опорець. Частіше туди добираються залізницею, адже по мірі наближення до перевалу якість дорожнього покриття суттєво погіршується. На залізничній станції Бескид, що на Воловецькому перевалі, починаються тунелі, які з’єднують Прикарпаття і Закарпаття ще з часів Австро-Угорщини. Станція є вихідною точкою пішохідних і велосипедних маршрутів до витоків річок Стрий і Опір, в напрямку села Верхній Студений.
З Тухлі до Тухольки можна добратись через Головецко, Плав’є, але тим, хто обґрунтовано не довіряє місцевим дорогам, прийдеться вертатися в напрямку Сколе і на розвилці повернути до Верецького перевалу.
У Козевій є поворот на Орявчик, Тисовець – колись глухі закутки Крапат, а зараз гірськолижні комплекси і турбази. В Тухольці чергова розвилка доріг. Звідси можна поїхати по міжнародній трасі до Верецького перевалу, або піднятися на перевал Середній Верецький по старій дорозі. За переказами, саме цим шляхом вперше пройшла основна група угорських племен у 896 р., цією дорогою їхав у 1240 р. Данило Галицький в Угорщину, сюди прорвалися монголо-татари у 1241 р., словом, цей перевал був магістральним шляхом через Головний Карпатський хребет з давніх часів. Власне, про це говорить і його колишня назва „Ворітський”, або „Руські Ворота”.
На підходах до Середньго Верецького перевалу вузька дорога зміїться серпантинами з такими розворотами, що, здається, можна подати руку тим, які їдуть нижнім ярусом. З висоти 839 м над рівнем моря відкриваються краєвиди незмінних споконвіку масивів полонини Боржава, Вододільного хребта з домінуючою вершиною Пікуй (1414 м). До дати 1100-ліття здобуття нової батьківщини – Паннонії, угорці встановили пам’ятний знак на перевалі, що викликало неоднозначну реакцію українського населення. В 2008 р. на перевалі також споруджено меморіал січовим стрільцям Карпатської України, підступно розстріляним на цьому місці угорськими гонведами та польськими жовнірами в 1939 році.
Даний матеріал оприлюднений на основі книги “Туристам про Карпати – Путівник та краєзнавчі відомості” – В.В. Цигика, та доповнений автором сайту на основі нових матеріалів.
