Маршрут Ужгород – Рахів

Нижче розглянуто маршрут Мукачево – Берегово – Виноградово – Хуст – Тячів – Рахів – Яблуницький перевал протяжністю 230 км. Тобто, це поїздка по автостраді Ужгород – Рахів, вздовж якої розташовано багато туристичних об’єктів, є турбази, мотелі, санаторії та інші заклади, де можна зупинитися для відпочинку.

Від Мукачева до Берегова дорога іде рівниною. В цьому місці колись великі площі займали болота, осушені внаслідок меліоративних робіт. На низинних землях традиційно проживає угорське населення, саме цим пояснюється двомовність написів назв населених пунктів на дорожніх знаках. В селі Яноші (Іванівка) є розвилка на Косино, де можна відвідати джерела термальних вод. Термальні мінеральні води з високим ступенем мінералізації, що унеможливлює їх використання в якості питних, є і в місті Берегово, в чому можна впевнитися, відвідавши місцевий басейн. Райцентр Берегово – населений пункт, заснований ще в 11 ст. серед пагорбів (берегів) вулканічного походження в одному з найтепліших куточків Закарпаття, тому здавна відомий як центр виноградарства і виноробства. В різні часи називався Лампертхаз, Берегсаз. В місті добре збереглися такі пам’ятники архітектури, як готичний собор 1418 року, пізніше перебудований і реставрований, Графський двір XVII ст.

За Береговом дорога йде пагорбами вулканічного походження, які не тільки дозволяють отримувати високі врожаї якісного винограду, але й надають навколишнім пейзажам особливу привабливість і своєрідність. В цьому районі численні запаси корисних копалин, серед яких зустрічається і золото. Поблизу с. Мужієва з 1999 року функціонувало єдине золотодобувне підприємство України – ВАТ „Поліметали”. В селищі Вилок дорога вперше максимально наближається до Тиси, яка в цьому районі є природним кордоном між Україною та Угорщиною.

Районний центр на правому березі Тиси м. Виноградів ( до 1946 р. – Севлюш, що означає „виноградний”) відомий ще з 9 ст., вперше міські права отримав у 1262 році. В 9-11 ст. угри побудували тут пограничні укріплення, які захищали їх від набігів половців і печенігів. В 1242 році поселення зруйнували орди хана Батия. Серед історичних архітектурних пам’ятників міста – руїни замку 13-14 ст. біля підніжжя Чорної Гори (замок Канко), палац барона Перені XV ст., костел францисканців 14-15 ст. З природних об’єктів увагу привертає Чорна Гора (565 м), на якій розташований однойменний заказник. Тут зростають рідкісні для Карпат лісостепові діброви з дуба скельного, ясеня, зустрічається лісовий виноград, який, можливо, є попередником культурних сортів.

Вище Виноградова Тиса проклала собі шлях поміж схилами Вулканічних Карпат, її долина тут звужується до 1,3 км. За селом Велика Копаня дорога прямою стрілою перетинає середньотисянську рівнину, що називається Красне Поле.

Міська межа Хуста лежить в межиріччі Тиси та її притоки Ріки. Хуст можна проминути по 10-кілометровій дузі об’їзного шосе, або перетнути по значно коротшій дорозі. Гарний вигляд на місто відкривається з висоти вулканічного конусу замкової гори. Неподалік від Хуста, біля села Кіреші, знаходиться Долина Нарцисів – десятки гектарів нарциса вузьколистого, який розквітає в кінці квітня – на початку травня. Унікальна долина включена в склад Карпатського біосферного заповідника.

Серед санаторіїв Хустчини найвідомішим є санаторій “Шаян”, основним лікувальним фактором якого є мінеральна вода “Шаянська”. Наявність мінеральних джерел в цьому районі пов’язують з інтенсивною магматичною діяльністю, що відбувалася 12-15 млн років тому. Бурхливе вулканічне минуле залишило сліди у вигляді своєрідного рельєфу з конусовидними вершинами, рудних проявів свинцю, цинку, золота і, особливо, ртуті, яка була знайдена в районі Вишкова, де побудували комбінат з переробки ртутних руд.

За Хустом можна повернути направо, в сан. “Шаян”, або прямувати по головному шосе, щоб відвідати відомі чотири дерев’яні готичні церкви Хустчини, розташовані в селах Сокирниця, Крайниково, Данилово, Олександрівка. Найдавніша з них – церква святого Михайла в селі Крайниково, яку збудували в 1666-1668 роках. Ця невеличка споруда з дубових колод оточена кількасотлітніми дубами, до одного з яких прикріплено дерев’яний різьблений хрест в 1884 році.

Місто Тячів є центром району Закарпаття, який характеризується контрастними природно-кліматичними умовами. В долині Тиси культивують сади і виноградники, а на півночі району піднімаються суворі вершини Горган – г. Попадя (1740м), Сивуля (1818м), Братковська (1788м). Від Тячева до села Ділове вздовж Тиси проходить державний кордон між Україною та Румунією. З часів Радянського Союзу подекуди збереглися сторожові вежі, але огорожу з колючого дроту – матеріальне уособлення колишньої “залізної завіси” – давно демонтовано.

Наступну зупинку доцільно зробити в селищі Солотвино, відомому покладами кам’яної солі, яку за своїми якостями відносять до найвищої категорії, оскільки вона містить лише 0,8% домішок у вигляді вулканічної золи та інших порід. Сіль добували тут ще стародавні даки, пізніше – римляни, про перебування яких свідчать знахідки монет, розкопки решток римських соляних шахт. У минулому розробку родовища вели відкритим способом, пізніше на глибині. Бурили шахтні стовбури, від них радіально прорубували штреки, які закінчувалися крупними виробітками діаметром 30-40м, до 25 м заввишки і завдовжки 2-3 км. В результаті утворилися великі порожнини, заповнені повітрям, збагаченим мілкодисперсним аерозолем хлористого натрію. Мікроклімат цих порожнин суттєво впливає на функціонування організму людини, має позитивну дію при захворюваннях бронхолегеневого апарату і застосовується для лікування хворих бронхіальною астмою. В 1968 році в Солотвині було відкрито Обласну, а в 1980 році – Республіканську алергологічну лікарню. Підземні відділення лікарень розміщені на глибині до 300 метрів у товщі соляного пласта. Це спеціальні інженерні споруди, призначені для спелеотерапії в умовах мікроклімату соляних шахт, в якому повністю відсутні патогенні мікроорганізми і алергени.

В місцевих солоних озерах та басейнах, які наповнюються розсолом, відкачуваним із шахтних глибин, густина води настільки висока, що людина вільно утримується на поверхні.

Продовжуємо свій шлях у верхів’я Тиси, минаючи села, прикордонні стовпи на узбіччі шосе, дорожні знаки з назвами населених пунктів на українській та румунській мовах. Непомітно насуваються гори і ось, за Великим Бичковом, Тиса тече вже по вузькій долині, місцями щільно затиснутій скельними крутосхилами. Пробитий річкою шлях через Марамороські гори слухняно дублює сіра стрічка шосе, а на протилежному березі, вже на румунській території, до підніжжя гір тулиться залізнична колія.

За селом Луг декоративний дерев’яний знак з написом “Кузійський масив” сповіщає про одну з ділянок Карпатського біосферного заповідника. За сто метрів від дороги розташований невеличкий музей природи Великобичківського лісопромислового господарства, ще через 100 м – шлагбаум з розміщеними поряд інформаційними щитами про заповідник.

Чергова традиційна зупинка – в селі Ділове біля геодезичного знаку з латинським текстом. З тексту слідує, що даний знак встановлено в 1887 році Кайзерівським і Королівським військово- географічним інститутом колишньої Австро-Угорщини. Це місце вважають географічним центром Європи. Взагалі кажучи, немає єдино прийнятої методики визначення місцезнаходження такої точки, тому й не дивно, що на географічний центр крім села Ділове претендує багато населених пунктів і його розміщують то в Словаччині, то в Польщі, чи, навіть, у Прибалтиці. В Діловому розробляють родовище світло-сірих мармурів, а над Білим Потоком, що вливається в Тису в центрі села, є геологічна пам’ятка природи місцевого значення – скеля-стрімчак з виходами мармуру білого, чорного, сірого і зеленого. До Рахова звідси залишається близько 10 км. Проїжджаємо село Костилівку, понад яким домінує скеля Берлибаш, утворена з древніх кварцитових кристалічних порід.

Рахів – центр найбільшого на Закарпатті району, розташований за 200 км від Ужгорода, вперше згадується в 15 ст., місто – з 1958 року. Цей населений пункт, оточений горами, розкиданий на великій площі у вузькій долині Тиси, є найбільш високогірним містом України. Середня його висота становить 620 метрів н.р.м., а найбільший перепад висот між вулицями досягає 600 метрів (найнижча знаходиться на висоті 400 метрів, а найвища – на висоті 1000 метрів). Рахів – столиця Закарпатської Гуцульщини, яка славиться збереженням народних традицій, художніми промислами. Назву міста пов’язують з легендарними опришками, що сіли перепочити на півдорозі з Марамош-Сігета до Чорногори і рахували добуті в сміливому поході панські гроші, яких везли на конях повні бесаги (перекидні суми). Місто є важливим центром туризму, де починаються маршрути на вершини Чорногори і Свидовця.

В 5 км від центра Рахова знаходиться Устеріки – місце, де зливаються Біла і Чорна Тиса. Наш шлях пролягає вздовж Чорної Тиси на Ясіня. Проїжджаємо село Кваси, на території якого нараховують 26 джерел мінеральних вод типу „нарзан”, „єсентуки” з різним хімічним складом та лікувальними властивостями, на базі яких функціонує санаторій “Гірська Тиса”. За Квасами, в долині річки Тростянець – правої притоки Чорної Тиси, знаходяться численні місця виходу вулканічних порід на поверхню. Скелі Тростянця можуть бути метою невеличкої пішохідної прогулянки. Вздовж струмка на протязі 2,5-3 км можна спостерігати застиглі лавові потоки, серед яких геологи виділяють спіліти – породи базальтового складу, що утворилися в результаті виливу магми на морське дно, зеленуваті діабази, в тріщинах яких наросли друзи кристалів кальциту і цеолітів, кератофіри – андезитові породи, перешаровані туфами, тобто гірськими породами, утвореними з попелу та інших твердих вулканічних викидів. Інші відправні пункти пішохідних маршрутів, що зустрічаються вздовж шляху на Ясіня, це Кевелів, звідки піднімаються на гору Петрос, та р. Свидовець, вздовж якої по урочищу Діани піднімаються на полонину Драгобрат і далі на гору Близниця.

Гуцульське селище Ясіня, яке в письмових джерелах вперше згадується в 1555 році, розкинулось в глибині Ясінянської котловини, утвореної хребтами Чорногори, Горган і Свидовця з вершинами Говерла, Петрос, Чорна Клива, Близниця. За легендою його заснував пастух Іван Струк, який, не встигнувши перегнати отару овець через засніжений Яблуницький перевал, покинув їх зимувати напризволяще. Навесні він повернувся в долину, де залишив овець, і побачив, що отара дивом перезимувала, харчуючись опалим листям ясенів, яких тут росла велика кількість, гілками і корою дерев. Струк вирішив поселитися в цьому щасливому місці. Він зрубав найбільший ясен, під яким зимувала отара, побудував на його пні капличку, а в долині заснував село, яке назвав Ясіня. На місці каплиці пізніше збудували дерев’яну церкву Вознесіння. Ця церква, відома як Струківська, збереглася до наших днів і є зразком народного дерев’яного зодчества 18 ст.

В Ясінях починаються численні туристичні маршрути, тут є гірськолижні траси, в центрі селища, біля місця, де зливаються річки Чорна Тиса і Лазещина, розташована турбаза „Едельвейс”, відома не одному поколінню туристів. Звідси шосе прямує до села Лазещина, з центра якого 5 км до кінцевого пункту нашого маршруту – Яблуницького перевалу. Оточений високими горами, сам перевал піднімається лише на 1039 м н.р.м. На перевалі знаходиться готель „Беркут”, який був побудований в 1968 році. Якщо затриматись в цих місцях, є шанс побачити справжнього беркута – величного птаха з розмахом крил більше 2 м. Кілька пар занесених в Червону книгу беркутів донедавна гніздилися в навколишніх горах. Зрозуміло, що найкраще потрапити на перевал в сонячну погоду, коли у всій красі відкривається урочиста велич гірських пейзажів.

Даний матеріал оприлюднений на основі книги “Туристам про Карпати – Путівник та краєзнавчі відомості” – В.В. Цигика, та доповнений автором сайту на основі нових матеріалів. Позаяк ми рекомендуємо додатково вивідати актуальну інформацію з різних надійних джерел (форуми та туристичних телеграм каналів) по даному маршруту.