Коли на небі з’являються мости (частина 3)
КОРДОН НЕ ВІДПУСКАЄ
Прокинулися ми пізно. Зі спальників ніхто не хотів вилазити. Кожен, прокинувшись, ще кілька разів поринав у сон. Треба вставати. Робити сніданок. Я сам на себе звалив цей хрест…
Довго дивлюся у прочинені двері, що робить дощ. Зміною погоди і не пахне. Готую чай, мюслі та піднімаю народ.
Поволі збираємося. Тарас знову розпалює вогнище – так веселіше спостерігати за дощем. Сьогодні маємо дійти до Чивчина. Хлопці питають: скільки кілометрів? Напевне, 15-16…
Аби не намочити черевики – вирішуємо пройти через полонину Пір’є Велик у сандалях на босу ногу. А вийшовши на кордон, надягнути своє бойове взуття. Дощ не перестає, але ми вже на основній дорозі. Знову один за одним ідуть нам назустріч прикордонні стовпчики. Повільне життя уздовж кордону. Вже третій день…
Минаємо полонину Пір’є Мале, усі ті Лостуни. На полонині Ріжоватій довго їмо чорницю упереміш із Уляниною усмішкою… Ой, не усмішкою, звичайно, а мішанкою. Уляна дійсно вселяє в нас оптимізм. Невтомна, весела, смілива, мудра. Просто кремінь. Зі світлозеленим бафом-оперізкою проходить крізь туман і крізь кордони…
Ідемо разом з Орестом. Назустріч вантажівка. Газ-66. О, тут це надзвичайна рідкість. Орест каже:
А ви помітили, яка біля водія сиділа гарна дівчина? Я відразу побачив. Дуже гарна!
Дивно. А я не звернув увагу. Ідеш довго-довго, заглиблюєшся в себе, а тут раптом, раз на чотири дні машина проїжджає. Спробуй, встигни вилізти з себе…
На полонині Попадя – шлагбаум і адміністративний будівля національного парку. Хлопці фотографуються – хоч якісь зміни у монотонності дощу.
478 стовпчик – зараз має бути поворот направо до Чивчина. Тільки б не пропустити. Є поворот! Чекаємо на всіх і повільно сходимо з кордону…
ВЕЧІРНІЙ ДОТОРК ДО ЧИВЧИНА
Дорога, чомусь веде вниз. Це і є підніжжя Чивчина. Він сам увесь у хмарах. Надто довго іде дощ. Вже навіть здається, що живемо у ньому, як у великій кімнаті…
Вечоріє. Доходимо до якоїсь розваленої хатинки. Поряд – джерело. Наш будинок має бути кращим. Нарешті здалеку бачимо його. Двоповерховий! Класний!
Але всередині люди. Збирачі чорниці. На другому поверсі нам виділяють кімнату. Запах свіжого дерева. Нові стіни, нова підлога. Отут нам, напевно, буде тепло… Беремо лавку з першого поверху – вона слугуватиме нам за стіл. Костик і Григорій розміщуються у сусідній кімнаті. Там стоїть намет, у якому вони і спатимуть. І протяги там. Страшні.
Вечеряємо. Випиваємо останню пляшку коньяку і починаємо співати. Давно ми вже цього не робили. Вкладаємо у спів свої душі, свою радість, своє щастя. Потім збирачі чорниці скажуть: але ж ви гарно співали!
Відтак виходимо з будинку. Дощ припинився. Західне сонце створює на небі фантастичні картини – запалює хмари, кидає розкішні тіні на румунські гори. Краса неймовірна. Але тільки після страждань і мук її можна сприйняти повною мірою. Ми заслужили цю красу, цей момент осяяння, цей, певно релігійний, екстаз. Вдивляюся у лиця своїх побратимів. Григорі, Тарас, Богдан. Вони просто світяться. Над ними якісь ореоли. Задля цієї миті варто було іти десятки кілометрів. Крізь дощ, крізь холод, крізь втому. Ми – щасливі, ми знайшли на землі цей шматочок вічності, котрий залишиться в наших душах назавжди!
ДЯКУЄМО, ЧИВЧИНЕ!
Ніч знову була холодною, але я спав добре вдягнутим і особливого дискомфорту не відчував. Зате Анатіль був з ранку аж сірим від холоду. На моє питання про ніч – він відповів цокаючи зубами: «Як в холодильнику…».
Вперше за кілька днів ми побачили сонце. На душі одразу стало тепліше… Ну що ж, тепер – на Чивчин. Костик з Григорієм та Анатіль відмовилися, а ми шестеро «порожняком» подалися на гору. Ранкова свіжість приємно бадьорила. Швидким темпом дійшли до джерела, а відтак почали дертися вгору. Іти без вантажу значно приємніше, веселіше. Трішки поблукавши вийшли на стежку. Навколо росло багато солодкої чорниці. Ми піднімалися і їли, піднімалися і їли. Традиційно довелося долати кілька попередніх вершин і ось ми вже біля триноги (чи тріандра) котра символізує верхню точку Чивчина. 1766 метрів. Хоча верхівка доволі полога. Звичайний трав’яний горб. Але з нього відкриваються чудові краєвиди на усі боки. По-під нами пропливають хмари. З іншого боку Чивчина видно цікаву хатку….
Раптом Богдан спохватився, що забув біля джерела свою камеру… Хоч особливої паніки у нього й не було (звідки тут люди…), але… На щастя надійний Тарас підібрав камеру і ніс її у своєму штурмовому наплічнику аж на вершину. Богдан втішився, відразу почав усіх фотографувати…
На Чивчині є мережа. Ми всі телефонуємо. Зв’язку ж не було три дні. Вдома усі поперелякувалися…
Вітру зовсім немає. Приємно гріє сонце. Від краси паморочиться в голові. Не хочеться звідси йти. Хочеться просто лягти і дивитися в небо. Але сьогодні ми маємо дійти аж до Буркута, а це понад 20 кілометрів. Помаленьку рушаємо вниз. Тарас з Уляною біжать наввипередки. Приємно на них дивитися. Гарна пара!
Через 40 хвилин ми вже біля будинку. Чорничники розійшлися. Уся хатка в нашому розпорядженні. Снідаємо на першому поверсі у найтеплішій кімнаті, за столом. Усі (крім мене) накидаються на «Мівіну». Їдять по дві порції… Я залишаюся вірним мюслям.
Дякуємо хатинці, дякуємо Чивчину і в дорогу!
ЗАСІДКА РУМУНСЬКИХ ПРИКОРДОННИКІВ
Приємно знову іти крізь сонце. Ловити на своєму обличчі ніжну м’якість проміння. Вдихати довге гірське повітря. Дивитися як повільно розкривається гірський прохід і йти через нього. Нікуди не квапитися. Довго стояти на тому місці звідки видно воду, політ орла, спини побратимів, спини, котрі дряпаються вгору…
Ми знову вийшли на кордон. За час нашої відсутності на ньому щось непомітно змінилося. Румунські та українські прикордонні стовпи зараз яскраво розфарбовані. Ми стаємо між ними – беремося за руки, фотографуємося. Раз у раз оглядаємося на Чивчин. Далеко-далеко бачимо нашу хатинку. У ній ми залишили частинки свого щастя, уламки своїх голосів і сукно дощу, принесене з Пір’я Великого.
Різких підйомів уже немає. На гору Кукулик (1570 м) піднімаємося без особливих зусиль. Усі чивчинські гори доволі пологі, без гострих вершин. Просто горби.
На спуску з Кукулика усі раптово повертають уліво. Іду позаду. Чого їх туди понесло? Нема там ні гарних стовпчиків, ні ще чогось особливого… Кричать до мене: «Обережно, там дріт! Не зачіпіться!». Дійсно під ногами в’язки іржавого тонкого дроту. А трохи віддалік – замаскована хатинка з червоним дахом і димарем. Зовсім маленька. На двох людей, від сили… Ми її обступаємо з усіх боків. У віконці, за склом аркуш паперу… З написом румунською. Анатіль перекладає: «За несанкціоноване перебування на румунській території штраф від 500 до 1500 лей». Слава Богу, що прикордонників немає. А то б ми вже влетіли. Ось чому тут дріт на землі… Про цю хатку вчора говорили Богданові пасажири вантажівки. Казали, щоб у жодному випадку до хатки не підходити. Бо румуни ловлять і висилають у Чернівці. Богдан про це нас проінформував – але ми не повірили. А хатинка-засідка дійсно добре замаскована – на даху накидані деревця. Шпари у стінах задуті пінкою. Для полювання на необачних туристів це все влаштоване.
Але нам весело. Біда оминула. Ідемо далі, сміємося.
РОЗВАГИ НА КОРДОНІ
Поволі піднімаємося на Велику Будийовську. Затяжний підйом. Та й висота нічогенька – 1675 метрів. На самій горі два свіжопофарбованих стовпи. Румунський чомусь похилений, на градусів 70. Ми з Анатолем намагаємося відразу цим скористатися. Робимо вигляд, що хочемо пригнути його до землі. Впираємося. Яскраво світить сонце. Літає якась комашня. Хлопці фотографують. Потім я починаю лізти на прикордонний стовп. Розважаємося по повній. Відтак на стовп видирається Уляна. А Орест взагалі виліз на сам вершечок і сів там як на палі. Зістрибує. Ми всі раптово стаємо дітьми. Тут, на самому краєчку України, нас переповнює щастя. Таке велике і несамовите, відчуття безмежності та всесильності. Хочеться просто кричати у глибоке карпатське небо. Хочеться робити дурниці і тішитися цим… І, напевно, в цьому є глибокий сенс. Тільки так можна по-справжньому зрозуміти себе, впізнати у шаленому мороку справ і прагнень.
РОЗКІШНЕ ЗАКІНЧЕННЯ ДНЯ
Після 452-го стовпчика прощаємося з кордоном. Понад 30 км ми йшли на межі територій. Хоча так і не звикли до цього. Дивувалися і дивувалися. І ось повертаємо направо до полонини Прелучний. Тримаємо курс на Буркут. Іти зовсім легко. Практично увесь час вниз. На полонині бачимо хату (чи то стаю). Заходимо разом з Тарасом та Уляною. Тут тимчасово квартирують збирачі чорниці. Але зараз нікого нема. Лежать продукти. У нас якраз закінчився хліб, але свої запаси плануємо поповнити вже у Буркуті.
За горою Прелучний починається ліс. Улянин Тарас одразу кидається в сторону, по гриби. Знаходить кілька. Починається доволі крутий спуск. І на ньому ми зустрічаємо перших (за шість днів!) туристів. Два хлопці, кияни, ідуть нашим маршрутом, тільки в інший бік. Навіть не знаю, чи заздримо ми їм у цей момент, чи співчуваємо…
Спуск триває і триває… І ось нарешті перед нами постає Буркут. Це навіть і не село. Кілька дворів. Садиби якісь, чи бази відпочинку. Василь, бригадир збирачів чорниці на Чивчині, порадив нам зайти на таку базу. Звернутися до сторожа Ігоря. Навіть обіцяв йому подзвонити (хоча мережею тут і не пахне). Зупиняємося біля моста. На розвідку ідуть Григорій з Орестом. Усе… Наша мандрівка добігає кінця…
Через деякий час з’являються наші хлопці у супроводі добре підпилого чоловіка. З нього важко щось зрозуміле витиснути, але ніби на ночівлю він нас бере. Уже непогано… Біжимо через міст у пошуках якоїсь крамнички. Знаходимо бабцю, у котрої я купую пляшку самогонки, хліб, пару морквин, цибулин, навіть помідора додає…
Вертаємося на базу. Сторож Ігор велить нам роззутися і пускає всередину двоповерхової дерев’яної будівлі. Те, що ми там побачили вразило навіть нашу уяву. Після шести днів перебування на дикій природі ми потрапили у дійсно чудові умови. На першому поверсі – кухня, ванна, туалет. На другому великий хол з диванами, три обставлені кімнати.
У швидкому темпі готуємо вечерю, варимо багато гречки (смачною вона вийшла разом з висушеним Григорієм м’ясом). Сторож Ігор виявився дуже приємним чоловіком. Він і різьбар і таксидерміст (чудова голова кабана – його робота), але, на жаль, і алкоголік. Опіку над ним взяв Орест. У нього це дуже добре виходило.
Вечерю ми влаштували перед будинком. Величезний стіл був у нашому розпорядженні. Самогонка виявилася якісною і смачною. Повністю виправдала свої 45 грн. Після вечері ми прийняли душ та поголилися. Відтак зручно розмістилися у холі й почали згадувати наш похід. Я запропонував, аби кожен назвав ті моменти походу, які його найбільше вразили. Я слухав враження своїх товаришів – теплі, смішні, зворушливі – і на душі ставало затишно та спокійно. Ми здійснили свою мрію. Років зо п’ять ми йшли до цього. І ось маршрут пройдено. Чивчинські й Гринявські гори вже закарбувалися у нашій пам’яті. Побачено багато нового, пропущено через душі багато подій, емоцій, багато краси. Попереду нові походи, нові пригоди, нове життя…
Але таку нашу ідилію було несподівано перервано. З’явився якийсь чоловік разом з двома дівчатами-підлітками і хлопчиком. Назвався він підкорювачем гір-семитисячників. Слова нестримним потоком лилися з його вуст. Він хвалився, багато говорив зайвого, намагався щось доводити… Ми розслаблено дивилися на нього і, зрештою, без жодних суперечок звільнили одну кімнату для новоприбулих й подалися спати у ці розкішні апартаменти…
ПРОЩАННЯ З ЧОРНИМ ЧЕРЕМОШЕМ
Ми добре виспалися на великому м’якому ліжку. Сніданок і збирання не забрали у нас багато часу. І ось, розплатившись із Ігорем, і досхочу нафотографувавшись із головою кабана, покидаємо гостинний будинок.
Насамперед ідемо до знаменитого буркутського джерела. Біля нього стоїть бус і люди набирають сотні літрів цієї цілющої води (згідно з інформацією – лікує катар шлунку). Подивившись на наші лиця – нас пропускають без черги. Вода дійсно виняткова. Легко солодка, легко газована. Оптимальний баланс. Таке собі – «підземне вино». Я пив воду із сотні різних джерел. І досі вважав найсмачнішою воду із квасівського джерела. Але тепер на перше місце вийде Буркут.
Набравши воду (ніхто уже нікуди не квапиться), ми підійшли двоповерхової будівлі поряд з джерелом. На ній – меморіальна дошка: «Тут у 1901 році перебувала і лікувалася Л. Українка». Гарна тут місцина.
Ідемо до Шибеного. О 14-й звідти відправляється автобус до Верховини. Часу у нас вдосталь. Чорний Черемош супроводжує нас до самого села. Він дуже бесідливий, як і усі ріки. Це озера – мовчазні. Як і ми зараз. Кожен згадує і аналізує похід. Усі сім днів ми користувалися одним вогнем, одним світлом і одним небом. Ми рівно ділили на всіх це здичавіле літо. І щастя у нас було одне на всіх. Бо щастя – це шлях, а не пункт призначення.
Ось уже видно перші хатини Шибеного. Сідаємо на великій лаві у центрі села. У кафе купуємо чіпси, пиво (цивілізація…). Григорій пригощає усіх смачними шоколадними цукерками. Анатіль фотографується з прикордонником. Ми розслаблені та глибокі. З одинаковим станом душі…
КОЛО ЗАМИКАЄТЬСЯ
(КОЛИ НА НЕБІ З’ЯВЛЯЮТЬСЯ МОСТИ)
Нарешті під’їжджає автобус. Займаємо місця в салоні. Я опиняюся поряд з Тарасом. Позаду Уляна зі своїм Тарасом. Дорогою набивається усе більше людей. Неділя. Усі святково вдягнуті. Три роки тому я їхав у цьому ж автобусі… І то був справжній жах. По салону літали кури та качки, повзали якісь немовлята, стояв страшенний гармидер і задуха… Зараз усе по-іншому. Старші люди – статечні й поважні. Багато дітей, які чинно стоять поряд зі своїми батьками. Я беру на коліна якогось хлопчика. Уляна стає і звільняє місце для дітлахів. Вони відразу ж обсідають Тараса. І ось – уже Верховина. Переїжджаємо через міст і коло замикається… Починається нове коло…
На автовокзалі прощаємося з Костиком. Через місяць він збирається вести групу у Горгани. Може ще побачимося…
Пакуємося у автівки і починаємо свій зворотний шлях. У Яремче традиційно заходимо перекусити. Кафе «У Якова». Як завжди беру бануш з бринзою. Допиваємо залишки буркутської горілки. І все… Тепер пряма дорога додому.
«У кожної подорожі є своя таємна мета, про яку не знає і сам мандрівник». Це слова філософа Мартіна Бубера. Я думаю над їх сенсом коли бачу на обрії останні гори. Так воно, напевне, і є. Ми всі люди гір. Нам добре разом. Ми створюємо свій унікальний світ і гори допомагають нам у цьому.
Десь за Бурштином починається дощ. У машині затишно і спокійно. Але цей затишок і спокій ми можемо по справжньому оцінити лише після походу. На небі раптом з’являється веселка, поряд ще одна, і ще… Я роблю останнє фото. І усвідомлюю, що це не був похід. Ми з Богданом просто переводили близьких нам людей на інший бік… На інший бік життя. А цими веселками ми знову повертаємося у своє місто…
