Коли на небі з’являються мости (частина 2)

ЗНОВУ БЛУКАННЯ

Сьогодні має бути складний день. Ми сходимо з хребта Пнев’є і починаємо рух у напрямку найвищої в Україні полонини – Палениця. Вона знаходиться на висоті 1750 м. Прощай дерев’яний гуцуле з великим ротом, дякуємо тобі за чудовий притулок! Виходимо десь перед десятою і рухаємося у бік Глистоватої. Зараз значно свіжіше, ніж учора. На вечір прогнозується дощ. Так що треба шукати хатку. Бо наш подертий намет не дасть собі ради.

На полонині Глистоватій стоїть капличка. Поряд вказівник. Направо: до Перкалаби, до кляузи кронпринца Рудольфа. Ми йдемо прямо. Дорога веде донизу. Попереду видно кілька дерев’яних будівель. Біля однієї з них – люди. Підходимо. Вітаємося. На жаль, вурди у них немає. А мені так хотілося вурди…

А сироватку маєте, – питає Богдан.

Гуцули довго не можуть зрозуміти, що таке сироватка.

А, відхід, – каже один з них. І виносить нам кілька горняток сироватки. Вона тепла і свіжа. Одразу нас тонізує. Але з дорогою ми помилилися. Слід було біля каплички повертати направо, в напрямку на Перкалабу, а потім біля хреста на Васильковій – ще раз повертати направо.

Дякуємо і прощаємося. Кожне повернення після блукання не додає оптимізму – особливо коли зайву дорогу доводиться долати вгору. Але… Це дорога… Якщо ідеш по ній із задоволенням – це твоя дорога.

БІЛІ ГРИБИ

Від каплички ми почали різко спускатися вниз. Невдовзі знову доведеться підніматися вгору. Похід – це доволі точна копія людського життя, з усією психологічною атрибутикою.

Нарешті почався ліс. Улянин Тарас одразу знайшов декілька білих грибів. Гарні, округлі, молоденькі. У всіх одразу прокидається інстинкт грибника. Очі починають вишукувати у лісовій гущавині теплі коричневі капелюшки. Але гриби, чомусь знаходять тільки обидва Тараси, ну і наш «грибний гуру» Богдан. Ми ж лише облизуємося в очікуванні розкішної вечірньої зупки з грибами.

Знову починається підйом. Важкий, крутий. Здається, що він ніколи не закінчиться. Починаю рахувати кроки лівою ногою. Я так завжди роблю, коли стає особливо важко. Нараховую 700, тоді збиваюся… Свинцеві трубки думок проходять крізь голову. Отже, підйом – понад кілометр.

Нарешті виходимо на полонину. Напроти – далеко-далеко, видно капличку на Глистоватій. Аж не віриться, що зовсім недавно ми там були.

Підходить Уляна. У неї в руках розкішний боровичок. І вона вміє гриби шукати. Робимо невеличкий привал. Чекаємо усіх. Тарас Улянин несе цілий мішечок грибів. Ото нюх!

ХАТКА КОНТРАБАНДИСТІВ

Після відпочинку ідемо на Василькову. Там важливий орієнтир – великий металевий хрест. Є мобільний сигнал, напевне, останній на кілька найближчих днів. Намагаємося зв’язатися з рідними, і знову в дорогу.

На полонині Хітанка справа видно дві напівзруйновані стаї. Десь там мала би бути і вода. Знову починається ліс, який через 1,5 км плавно переходить у полонину Веснарку. Скільки ж цих Веснарок у Карпатах… І тут ми робимо стратегічну помилку: зліва метрів за триста від стежки видно ще одну стаю. Як потім виявилося, біля неї починався дуже зручний траверс, котрий без проблем виводив нас до хатинки на полонині Палениця. Але молодь пішла вперед, а мені не захотілося витягати карту, аби перевірити правильність руху…

І ми почали дертися на гору Палениця в чоло. Нещадно палило сонце. Навіть витривалий жереп виглядав утомленим та пожовтілим. Анатіль ішов поряд і я бачив, які важкі стають у нього очі. Усі гори намагаються увійти в Анатоля і зламати його. Так завжди буває у першому поході, а гори ненаситні. Важко падає на привалі Улянин Тарас. Друга половина дня – усі вже втомлені. А де ми перебуваємо – ніхто не знає. Щось не схоже, аби близько була вода. Висота тут понад 1700 м. Потрібно щось радикально змінювати. Я сходжу з протоптаної дороги і йду вліво. Невдовзі, у жерепі , знаходжу ледь помітні сліди дороги. Скидаю наплічник, кличу Тараса. Усім іншим пропоную зробити невеличкий перепочинок.

Обоє з Тарасом ідемо новою дорогою. По праву руку видно купол гори Гнітеса. Її підкорити плануємо завтра. Поволі спускаємося усе нижче та нижче. Перед нами – доволі крутий спуск.

Я швиденько збігаю вниз, пошукаю воду, – каже Тарас.

Я не заперечую. Він чудовий розвідник. Витривалий, самовідданий, сміливий.

Невдовзі Тарас зникає з мої очей. З нетерпіння чекаю. Від нього зараз залежить наша доля. Якщо воду не знайде – будуть серйозні проблеми. У нас води уже ні в кого не залишилося. А суха ночівля – це жах.

Чекання повністю заповнює мою свідомість. Я зараз найбільше на світі хочу побачити радісного Тараса, котрий кричить: «Є вода!». Я інтуїтивно відчуваю – там унизу обов’язково має бути струмок. Він там обов’язково має бути. Сам рельєф про це свідчить.

Нарешті з’вляється Тарас. Він не кричить. Він спокійний.

Там унизу є річка. Я спочатку почув її шум. Потім пішов туди. Це недалеко. Хатку не шукав. Головне, що є вода.

Молодець Тарас! Радісно повертаємося до всіх. Хапаємо наплічники і вирушаємо за Тарасом. Я, правда, залишаюся. Орест з Уляниним Тарасом пішли у розвідку до кордону. Треба на них зачекати. А ось вже і вони…

Через 10 хвилин помічаю обриси хатки. Отже, Тарас пішов по стежці, а не «впав» просто до річки. На вигляд хатка цілком пристойна. Крита шифером. Підходимо ближче. У даху видно доволі великі діри. А всередині жахливий бардак. Усе порозкидано, поруйновано.

Вночі очікується дощ. Починаємо відразу прибирати. Кілька хлопців вилазять на горище і великими лопухами затикають діри в даху. Тими ж лопухами (потрібна виявилася рослина!) покриваємо підлогу у першому приміщенні – тут доведеться спати, напевно, п’ятьом. У другій кімнатці є невеликий настил. Якщо його наштукувати – троє спокійно ляже.

Поруч з хаткою виявляється джерело. Ось так несподівано здійснилися наші мрії на сьогоднішній вечір. І ніч.

Облаштування хатки зайняло добру годину. Аби уберегтися від протікання – на горищі вистелили тенти від обох наметів. Перед входом скомбінували щось на зразок стола і лавок. Тоді зробили чай і пили повільний коньяк і швидку паленку. А Улянин Тарас готував зупу із білих грибі. Костик, як завжди, швидко змайстрував собі вечерю і давав кожному її пробувати. Ми були щасливі, щасливі тим простим щастям, по яке їхали та йшли на край України. Бо тут ми – вільні. Нашу свободу обмежують лише три речі – голод, холод і спрага. У цю мить ми їх подолали.

Зупка з білих грибів вийшла розкішною. Відтак, Анатіль професійно нарубав дров моєю непрофесійною сокиркою. Розгорілося яскраве вогнище. Ми стали чекати на дощ і думати над призначення нашого притулку. Туристичне відразу відпало – туристи тут не ходять. Вівчарське? До найближчого села 50 кілометрів. Гнати худобу в таку даль і на таку висоту? Сумнівно. Будувати хатку для збирачів чорниці? Та нема її тут аж так багато, та й не було, напевно, ніколи. На мою думку, з якою усі погодилися, – це хатка контрабандистів. Знизу по траверсу ледь помітні автомобільні сліди. Очевидно в жерепі, який відділяє нас від кордону, є таємний прохід. Завозиться товар (чи люди-мігранти) і перекидається на румунський бік. Так що уночі можна було чекати гостей.

Але ми зараз готувалися до ночівлі. У другій, меншій кімнатці невпевнено горить свічка. Вона виробляє дивне, якесь старе світло. На настилі три місця. Тягнемо сірники. Я, Богдан і Орест. Хто витягає зламаного – спить з краю, на найгіршому місці. Не пощастило мені…

КОРДОН

Десь під ранок почалася сильна гроза. Блискало і гриміло. На найкраще Орестове місце під стіною – крапало зі стелі. Він метушився, вилазив на горище (на котрому самотньо спав Григорій). Намагався щось підстеляти. Не пощастило… Навіть той, хто витягає сьогодні щасливий квиток – завтра може опинитися у непривабливій ситуації. Як у житті внизу…

А я спав дуже добре. Лише на початку обмацував край лежанки, аби не впасти. Потім мені стало тепло і затишно. Десь поряд, як у іншому житті, вирувала злива, десь метушився Орест, щось говорив Богдан. Мене це лише заколисувало.

ЗНАХІДКИ І ВТРАТИ

Прокинулися ми пізно. І так було зрозуміло, що плани треба змінювати. Якщо і далі падатиме сильний дощ – доведеться у хатці контрабандистів робити днівку. А потім наганяти втрачене. Тоді прощай Гнітесо, а може і Чивчин.

Виходжу з хатки. Привіт, дощику! Усе небо затягнуте хмарами. Вони усюди. І нижче і вище. Мене охоплює враження, що до попереднього життя ми можемо і не повернутися.

Нашвидкуруч снідаємо. Правильний чай, необережна ранкова чорниця (назбирана Тарасом… чи Уляною), яку ми додаємо до мюслів. Кожен ділиться враженнями від грозової ночі. Але всі сходяться на тому, що без хатки нам було б дуже скрутно. Лише Костик, котрий провів ніч у наметі, не розділяє цю думку.

Що ж робити далі? Є два варіанти: 1) добровольці ідуть «порожніми» (без наплічників) на Гнітесу, вертаються і всі ночують у хатці контрабандистів; 2) якщо дощ слабне – знімаємося і йдемо по кордону до полонини Пір’є Велике.

Зрештою, переміг другий варіант. О першій годині, при легкій мрячці, ми покидаємо наш притулок.

Знову піднімаємося вгору до кордону. Таке враження, що у природи закінчилися запаси оранжевого світла. Лиш зелений колір дерев та трави і фіолетові квіти розбавляють сірість дня… Намагаємося знайти своє місце на території дощу. Бо випавши, він не зникає повністю. Він завмирає…

Щоразу густішим стає туман. Тішимо себе думкою – раз є туман – сильного дощу не буде.

Виходимо на кордон. Крізь туман видно десятки старих стовпів з колючим дротом. Між Румунією і Україною – нейтральна смуга. Вона вже давно не переорюється і частково заросла травою. Дивне, моторошне відчуття. Край світу. Нереальна земля. Особливу ейфорію відчуває Анатоль. Він рухає дріт, розглядає стовпи, тупцює нейтральною смугою. Здійснилися якісь його потаємні мрії. Можливість бути мандрівником поза часом і простором…

Фотографуємося. Це трошки повертає нас до реальності. Об’єднує. Витягає з туману наші бляшані лиця.

Подорож триває. Ми поволі сунемо свої тіла крізь легкий дощ, котрий виростає із землі, як велике дерево.

Підходимо до якогось плакату. Він встановлений на дерев’яних опорах. Зверху дашок. «Тут бере початок річка Чорний Черемош. Довжина – 87 км». Намальовано карту місцевості, якою протікає легендарна річка. Ми стоїмо оточені туманом, як сосни.

Взагалі ця місцевість викликає дивні відчуття. Та ще й при такій погоді. Є тут щось своєрідне. Щось таке, що нагадує зону, в котрій побували мешканці інших планет. Таке враження, що зараз почнемо знаходити якісь артефакти. Трохи далі за плакатом – потаємні ворота поміж стовпів із колючим дротом. Намагаюся пройти за них. Зрозуміти їхнє призначення. Навіщо ворота посеред колючого дроту за п’ятдесят кілометрів від найближчого населеного пункту? Очевидно, ці ворота – для екстреного виїзду прикордонників у нейтральну зону. Щоб далеко не об’їжджати.

А ми усе далі і далі відходимо від доріг і від людей. Поволі стаємо подібними один до одного. У діях і у поведінці. Анатіль збирає уламки мармуру, якого повно на нейтральній смузі. Ось знайшов відшліфований шматок подібний на яйце. Розповідає мені про своє захоплення прикордонним життям. Виявляється, він уже кілька разів був у Берлінському музеї кордону між східною і західною Німеччиною. Дуже йому там сподобалося.

Молодь погнала вперед. І Богдан чомусь з ними. А ми йдемо позаду, говоримо. Відтак, я пришвидшуюся, аби нагнати передніх. А може просто відчуваю потребу якийсь час побути на самоті.

Невдовзі бачу вказівник і з написом «Скелі Баби». Напрямок у бік Румунії. Проходжу метрів зі 100 до скель. Але туман. Нічого не видно. Напевне там цікаво. І красиво… Та не пускають нас скелі Баби. Як і Гнітеса не пустила.

Через якийсь час наздоганяю наш авангард. Питаю: бачили скелі Баби? Навіть вказівника ніхто не бачив.

Робимо привал. Їмо чорницю. У Богдана і Анатоля повністю фіолетові язики. Якби чорнила понапивалися. Дивно… Що гори роблять із нашими тілами і душами…

ЗНАХІДКИ І ВТРАТИ

Чомусь ніде не видно калюж. Дивлюся собі під ноги, чи на ноги. Мої друзі-черевики Han Wag Alaska. З таким взуттям можна роздивитися увесь світ.

Час зараз зовсім відсутній. Дощем міряємо висоту гір і довжину шляху. 300 метрів думок про Львів і знову стовпи з колючим дротом. Похилі, знищені, темні. Неначе заворожені люди…

Досі в’ялий дощ, поступово посилюється, густішає, стає нахабнішим та злішим. Доходимо до якогось перехрестя. Дорога направо має вести на полонину Пір’є Велике. А там повинна бути хатка і струмок. У розвідку ідуть Орест та Улянин Тарас. Дуже хочеться переночувати у затишній хатинці, а не у подертому наметі посеред дощу. Таке враження, що час зупинився і пішов собі назад. Я бачу час на годиннику 17.40, 17.39, потім 17.38. Туман заповнений світло-коричневим кольором полонини. Кожен думає про щось своє. Я думаю про сенс мандрівок. Вони виводять нас із замкнутих кіл, але заводять у нові замкнуті (може не так сильно) кола. Немає прямих ліній…

Нарешті біжать крізь дощ наші розвідники. Зупиняються, віддихуються.

Є хатка, поряд з нею струмок, – каже Тарас, – хвилин з десять ми бігли. Хатка велика…

Хапаємо наплічники і рушаємо. Темп доволі швидкий. Хочеться чим скоріше опинитися у захищеному просторі, слухати, як голоси повільно відбиваються від дерев’яних стін ніби довгі регбійні мячі, насолоджуватися затишком і милуватися язичками полум’я.

Здалеку вже видно темні від дощу контури хатини. Перед нею – чорний стіл із розрізаним помідором посередині. Єдиний живий колір у цьому присмерковому царстві.

Вганяємося всередину. Хата стара, понищена. У першій, великій кімнаті – місце для вогнища. Шпарини в даху. У другій кімнаті – лежанка вкрита сіном. Від сили четверо людей зможе лягти. Але є щось подібне до стола. Різко починаємо роздягатися і розвішувати на сволоках свій мокрий одяг.

У мене сухі ноги Черевики витримали. Перевдягаємося. Ми знову люди, а не вичавлені і мокрі опудала, котрі трясуться від холоду.

Робимо канапки. Григорій приносить води із струмка, розбавляє паленку. Пахне мокрим деревом і щастям. П’ємо по 50 грам. Свобода… Улянин Тарас майструє вогнище із дощок, котрі знайшлися у будинку. Потім біжить до ліска і через 15 хвилин приносить купу білих грибів. Як йому це вдається? Відтак починає готувати зупку. Життя вдалося. Богдан заліз у спальник і заснув на лежанці. Ми з Орестом, Уляною і Тарасом прилаштовуємося поряд. Дивимося фотки з Тарасової камери. Сміємося… Потім Тарас виписує ручкою на стіні «Львів Чехія Дніпро 11.08.16».

Під столом знаходжу великі ґумаки. По черзі вдягаємо їх і виходимо пройтися навколо хатини. Далі падає довгий чорний дощ. Холодніє. Як добре, що ми знайшли цей притулок!

Починаємо облаштовувати наше житло. Чорну церату, котра лежала на настилі – начепили на пройму дверей – вже не так дме. Позатуляли вікно над лежанкою…

Зупка вже доварюється. Весело горить вогнище, над яким сушаться наші речі. Настав час паленки. Усі раптом пожвавішали в очікуванні трапези. Я беру літрову баклажку, в котрій мала бути розбавлена паленка… Але… Вона порожня… Влаштовую усім швидкий допит, який несподівано обривається на Уляниному Тарасові.

Так я з цієї баклажки усю воду до зупи вилив, – каже він.

Настає довга, гнітюча, важка мовчанка. Вона триває і триває. Це був наш останній алкоголь. Є ще НЗ – 0,5 л коньяку, але це на останній день.

На жаль втрати на цьому не закінчуються. Через кілька хвилин я іду знімати свій підсохлий одяг з-над вогнища. Тарас в цей момент намагається зняти баняк із зупою з вогню. Алюмінієва ручка прогинається і зупа виливається мені на ногу. На щастя опіків нема. Але алкоголь зупу покидає остаточно…

Повечерявши, сумно збираємося до сну. Сьогодні не до співання. Я пропоную, аби на настилі сьогодні спала Уляна. Ну, зрозуміло біля неї лягає Тарас. І Орест уже тут-як-тут. Ледь знайшлося місце і для іншого Тараса. Богдан вирішує притулитися до них з іншого боку. Але там крапає зі стелі. Допомагаю йому зробити водовідвід. Спати можна.

А ось ми четверо спатимемо на землі. Костик і Григорій скраю – у них найтепліші спальники. Ми з Анатолем посередині. Гасимо світло – і в сон… Це дуже дивне відчуття, коли сни чотирьох людей торкаються один до одного…

Через кілька хвилин прокидаюся від якогось червоного світла – то Тарас з настилу перелазить на землю. За ніч він зробить ще кілька таких подорожей – туди і назад… Холодно…

А ніч дійсно була холодною та незатишною. Підлогою гуляв вітер. Я так сильно затягнув спальник, що для дихання залишився лише маленький отвір. Але і це не врятувало…

Десь під ранок я так промерз, що про сон уже не йшлося. Врешті я прожогом вискочив зі спальника – напхав на себе ще дві пари штанів і шкарпеток, і знову застрибнув назад. Лише після цього вдалося повноцінно поспати. Увесь час мозок свердлила думка: чому я не взяв у цей похід свій Кетс Меов, у якого температура комфорту -7 градусів? Та й вага не набагато більша за мій літній спальник…