ПОЧАТОК
Ранок був твердим і гладким. Так, зазвичай, буває коли прокидаєшся незвично рано і треба втрапляти у вузьку ранкову шпаринку, аби не спізнитися.
Я встиг влізти у шпаринку і вже невдовзі їхав у Богдановій «Тойоті» разом з Анатолем та Тарасом. Усю дорогу Анатіль розказував про Карпати. Богдан був подивований , як багато той знає. Чотири години дороги промайнули непомітно. І ось ми уже у Верховині (колишнє Жаб’є – гуцульська столиця). Хлопці викинули нас на автовокзалі і поїхали ставити авта на стоянку.
Потім Богдан хитро питав мене:
- Вгадай, де ми поставили машини?
- На цвинтарі, – одразу відповів я…
Ще три мої спроби вгадати також були невдалі… Виявилося, що автівки вони поставили на території місцевого відділення міліції. Такого з нами ще не траплялося. Гарний початок мандрівки…
О 13-й до Пробійної відправляється синьо-жовтий «пазик» (напевне, мій ровесник). З драбинкою на даху. Аж тут над нами пролетів ангел голоду і ми прожогом погнали у станційну забігайлівку їсти. Я згадав як п’ять років тому ми втрьох (я, Олексій і Богдан) уже вгамовували тут свій голод. Ще одне концентричне коло.
У меню забігайлівки було записано: Український борщ – 12 грн, Гуцульський борщ – 15 грн. Я запитав продавчиню, чим вони відрізняються. Відповідь була лаконічною: просто гуцульського борщу немає.
Відтак ми усі кинулися шукати на Верховинському базарі туалет. Знайшли. Там чомусь було написано «Чоловіче», «Жіноче». Дивно…
Нарешті автобус рушив. Рушив разом з нашими надіями і сподіваннями, разом з нашими очікуваннями і мріями.
ПЕРШІ ПРИГОДИ
Понад дві години їзди автобусом попри Білий Черемош. Мені була цікавою реакція товаришів, які тут уперше. Дорогою я спостерігав за ними. Богдан дрімав – ми двоє з ним уже були у цих місцях.
Відтак, приїхали. І тут до нас приблудив якийсь турист. З Дніпра. Високий, гарно екіпірований, російськомовний. Він спустився звідкись із Скупової. Його поява у нас захвату не викликала.
Ми одразу ж помилилися із напрямом. Усе через те, що шофер «пазика» завіз нас у сам кінець села. А маршрут починався у центрі біля дерев’яної крамниці «Карпати». І нам довелося повертатися назад.
Щодо приблуди. Спочатку ми намагалися його якось віднадити, але потім махнули рукою і він пройшов з нами усі сім днів до кінця походу.
Десь через пів години після початку ми зупинилися біля потоку – випили по 50 г коньяку за успішний похід. Понабирали води.
Почався перший підйом. Не особливо складний, але перший напружений. Анатіль з Тарасом У. далеко відстали. Я скидаю свого наплічника і біжу донизу. Забираю в Анатоля рюкзак і піднімаюся вгору. Анатіль одразу натер мозолі на ногах. Дивно, казав що у своїх черевиках вже кілька років ходить…
На першому привалі я проголосив тост про жертовність. Я говорив, що цінність людини визначається якістю і кількістю жертв, які вона приносить своїм друзям. І ось жертви почалися – Богдан віддав Анатолеві свої сандалі «Keen». Інакше, той не міг би іти.
Перший день завжди важкий. У наплічниках повно продуктів. Лямки вгризаються в плечі. Організм лиш тільки починає свою адаптацію. Але йти доволі легко. Спеки немає. Повільно набираємо висоту.
Ідемо уже кілька годин. Несподівано перед нами вигулькнули чорниці. Смачні, гірські. Їх дуже багато. Вони холодні та пронизливі. Я з’їдаю кілька, довго насолоджуючись кожною. Це підбадьорює і заспокоює. Попереду під горою Тарниця видно стаю (це така хатина).
Там бігають свині, – каже Орест.
Аж не віриться. Свині на такій висоті – рідкість. Я бачив їх лише одного разу – перед озером Марічейка – карпатські, жваві.
Підходимо до стаї. Вітаємося з гуцулами. М’яко світить сонце – ми щасливі. Поряд – джерело, але для наметів місця немає… Плануючи подорож – я розглядав варіант ночівлі саме тут. Але основним варіантом, усе ж, вважав полонину Копілаш. Так воно і виходить.
Аж через 15 хвилин з’являється, об’їджений по горло чорницями, Богдан. Напевно, з’їв цілий літр. От, захланний. Дорвався до дармового.
Купуємо у гуцулів сир (будз) та бринзу. Вони відрізають величезні шматки будзу та дають хлопцям пробувати. Уляна також не відстає. Сміється з повним ротом. Беремо десь по 800 г. По 65 грн. Я не торгуюся.
Відтак починаємо дертися на гору Тарниця, траверсуючи її справа. Поволі сідає сонце. У його ніжному світлі ми стаємо схожими на примар. Гірських примар. Ми – вільні. Починаєш раптово усвідомлювати, що свобода – це основний показник якості життя. Ми – багаті. Ми – щасливі.
Нарешті доходимо до полонини Копілаш. Поряд стоїть хатка зі столом, дві вантажівки. Скрізь тиняються гуцули. Очевидно, робота у них вже закінчилася. Починають чіплятися зі своїми дурними питаннями на зразок: а скільки вам платять за те, що ходите горами? І зовсім не вірять, що ми самі за все платимо. І за дорогу, і за спорядження, і за харчування.
Трохи оддалік знаходиться джерело. Гарне рівне місце для наметів. Розподіляємо обов’язки. Кілька хлопців з каністрами йдуть по воду. Ми ставимо намети і готуємо вечерю. У перший вечір, переважно, зупи не варимо, а готуємо ковбаски.
І ось вечеря позаду. Випили по 50 г Тарасової самогонки (ух, сильна !) за вдалий похід. Богдан і Григорій ідуть спати (дивно, лише 21.30). Але вони були за кермом – це теж робота. А ми, з подачі Уляни, починаємо співати. Це вже стає традицією. Колись, до Уляни, ми цього не робили. Уляна носить із собою пісенник. Дуже гарно співає Анатіль. Увесь час поривається затягнути щось степове, пронизливе, розлоге.
Раптово холоднішає. Переодягаюся і відчуваю, що мною аж трясе від холоду. Дивно, літо і перебуваємо щонайвище 1500 м.
Не розумію, як ви зимою ходите, – каже Анатіль.
Це його перший похід. Намагаюся дивитися навколо його очима. Цікаво.
Розходимося по своїх «хатках». Орест потім зі сміхом розповідав, що коїлося у нашому наметі:
Заходимо у палатку. В кутику – Богдан: мені так холодно! Зігрійте мене. А Любомир одразу: а ну, пішов в кут, тварюко. Чого тобі не спиться. Чорниці пообжирався… Марш в кут.
Весело, смішно. Але спалося дуже добре. Певно, це була найкраща ніч у поході. І зовсім не холодно.
НА ЗУСТРІЧ З НЕВІДОМИМ
Зранку ніхто не рвався вставати першим. Хоча було вже біля 8-ої. Богдан раптово зчинив крик. Із пляшки, котра була а палатці , витекла вода і намочила йому спальник. Вчепився спочатку до мене. Але я вночі не вставав і пляшку не рухав. Виходив з намету лише Орест. Правда, він божився, що воду не рухав. Хоча, як виявилося потім, Орест у сні себе зовсім не контролює. Він може зірватися посеред ночі, сісти і швидко-швидко промовляти якісь дивні слова, фрази.
От. Повилазили ми з намету. Ранок… Чудовий! Але вночі, хтось, зачепивши за розтяжки палатки – роздер зовнішнє накриття. Відслужила своє наша палатка. З першого походу з нами. Пам’ятаю свою першу ніч у ній. Це було в Ґорґанах під Попадею. Усередині було затишно. Стояв пронизливий запах пригод…
Доведеться після походу шукати новий намет, в котрому четверо людей можуть переночувати.
Усі розбрелися у пошуках соловейків. Орест пригощає залишками самогонки місцевого ватага, а я беруся за чай та мюслі. Уже дуже давно, в усіх походах, добровільно беру на себе приготування сніданків. Якось так склалося…
В темпі поснідали і почали збиратися. Але місцевий ватаг на давав за вигране. Він знову і знову підходив до нас із якоюсь дрібничкою: то кавальчик кременя принесе (це не метеорит?), то якесь старе залізяччя і т. ін. Врешті-решт він відкритим текстом попросив налити йому самогонки. Але його спіткала невдача – у нас усе розраховане на сім днів.
От так з «боями» ми вирушили у свій другий мандрівний день.
Незважаючи на важкі наплічники, йшлося доволі легко. Костик знову діймав своїми бесідами про туристичне екіпірування. Вибирав собі жертву і говорив, говорив. Мене чомусь трохи побоювався. Улесливо називав то шефом, то командором. Після того, як побачив, що у нас порвалася палатка – одразу всунув мені візитку свого магазину «Восхождение». Але я обрубав його цінами аукціону на ЕБЕЇ.
Погода заповідалася бути розкішною. Сьогоднішньою нашою метою мала бути полонина Глистовата. Ми тут усі висловлювали свої думки стосовно етимології цієї назви. Ну дуже вже вона асоціативна. Мені найбільше сподобався варіант Анатоля: а може румунською це означає щось чудове, розкіш там чи захват.
І зараз у нас захват. Лише учора ми виїжджали зі Львова, а сьогодні у найдикішій частині Карпат насолоджуємося іншим сонцем, іншим небом, іншим вітром.
Ідемо хребтом Пнев’є. Гуцули роблять наголос на другому складі – Пнев’Є. Ще до походу, вивчаючи карту, мені здавалося, що дорога хребтом буде більш-менш рівною. Але тут суцільні підйоми та спуски. І купа різних, на вигляд рівноцінних доріг у всі боки. Не завжди на карті можна знайти орієнтир, котрий дасть змогу зорієнтуватися на місцевості. Через це – можливе блукання. Ось і зараз: піднялися ми на полонину Дуконя і пішли наліво. Направо, як нам здавалося, до Дуконського монастиря. Хвилин зо 15 ішли лівою дорогою аж поки Богдан не знайшов наше місцезнаходження на своєму GPS. Довелося повертатися назад. Згадалася учорашня розмова з Костиком. Він переконував, що GPS – це зайве. Повністю можна обійтися картою. Але не в Гринявах. Тут стільки рівноцінних доріг, котрі розходяться під різними кутами… Самою картою не обійдешся. Та ще й плутанина з маркерами – то вони зелені, то червоні, то жовті. Дивно.
Нарешті виходимо на правильну дорогу. Робимо привал. Тут-як-тут Уляна зі своєю мішанкою (курага, горіхи, насіння соняшника та гарбузове, чорнослив, інжир і т.ін). візьмеш жменьку-другу і знову наповнюєшся потрібною енергією. Та й смачно.
Анатіль витягає свого далекогляда. Він доволі компактний і легкий. Розглядаємо усі по черзі Дуконський монастир (Свято-Троїцький. Чоловічий). Там перебувають з десяток ченців. Цього разу заходити туди не плануємо. Далеко за монастирем видно громаду Чивчина. По прямій, напевно, кілометрів десять, але ми будемо іти в обхід, аби зайти на Гнітесу і потрапимо на Чивчин через три дні.
Ідемо далі, їмо солодку чорницю. Її тут усюди повно. На полонині Пнев’є, ще здалеку, помічаю вантажівку і п’ять палаток. Це не туристи. Підходимо ближче – намети одношарові. Отже, точно не туристи. Біля вантажівки люди. Іде масовий збір чорниці. До найближчого села кілометрів 25. Обов’язково має бути транспорт, аби ягоди не зіпсувалися. Недалеко джерело. Робимо привал, фотографуємося. Мандрівний ритм життя вже повністю заволодів нами. Дорога – привал – дорога. Думки швидкі, думки повільні, і небо… На яке у місті зовсім не звертаєш уваги.
ДЕРЕВ’ЯНИЙ ГУЦУЛ З ВЕЛИКИМ РОТОМ
Проходимо полонину Ріжовату, відтак, полонину Гаджуґи. Невдовзі наближаємося до роздоріжжя. Одна дорога веде на Глистовату, інша, перпендикулярна їй, направо до полонини Пір’є Велике. Богдан кидає провокаційну ідею: а може не підемо по хребту, а перескочимо жовтим маршрутом одразу на Чивчини? Два дні зекономимо…
Я не відповів, але ця ідея мене якийсь час муляла. Як камінець у взутті. Спокуса… Спокуса полегшити собі й усім життя… Як боротися з такими думками. Особливо на тлі втоми. Психологи кажуть, що втомлені люди чесніші. І ще: ми стаємо креативнішими, коли сили покидають нас. Але як цю креативність і чесність не спрямувати на ослаблення своїх вольових якостей? Звичайно, можна схалявити і піти легшим маршрутом. Але чи для цього ми ішли в гори? Чи для цього приїхав з Чехії Анатіль?
Ніхто з команди моїх сумнівів так і не помітив…
Настав час думати про ночівлю. Один з варіантів – полонина Широка. Якщо тут буде чогось бракувати – підемо на Глистовату.
На Широкій гарний зелений вказівник «Джерело». І стрілочка вправо. Вирішили усім не йти. Піде розвідка. Орест, я та Костик, скинувши наплічники, подалися до джерела. Через 300 метрів побачили обгороджену тином, більш-менш рівну ділянку з мистецьки вирізьбленим гуцулом на місці джерела. При ретельному огляді ділянка виявилася не дуже рівною – горби. Але, з горем на половину, три намети тут можуть поміститися. Великою перевагою цього місця є стіл з лавками. Хтось дуже гарно попрацював над цим джерелом.
Після недовгих роздумів – вирішили зупинитися саме тут. Невдовзі уся наша команда вже розташовувалася на цьому місці. Тихо і ласкаво світило сонце. Я раптово відчув, що трохи підгорів на руках та ногах. Завтра тре міняти одяг.
Доки Костик розставляв свій одномісний намет – ми уже поставили чай і готували ковбаски. Настрій у всіх був чудовий.
Мошка з’явилася раптово. І масово. Лізла до рота, у вуха, у волосся. Улянин Тарас особливо дратувався. Він панічно шукав куплений у Верховині спрей «OFF»… Знайшовши різко попшикався і заспокоївся. Я зробив те саме, але з більшою гідністю. Потім ще довго відчував на губах огидний присмак отрути. А Богдан узагалі не звертав на комах жодної уваги.
Вечеря була готова і ми, нарешті, приступили до тестування Григорієвої «паленки». Міцна виявилася «тварюка». Градусів 80. Але після важкого дня це нормально сприйнялося.
Обидва Тараси понарубували ялинкових гілочок у великій кількості і створили під палаткою ялинкове ложе. Згодом і ми з Орестом змайстрували щось подібне.
Григорій влаштував традиційну фото сесію у призахідному сонці. Вечір був м’яким та затишним. Ми повільно розходилися по своїх наметах. Неподалік тихо бовванів силует дерев’яного гуцула з великим ротом.
